 |
Стус В. Золотокоса красуня:
Вірші / Упоряд. Д.Стуса. —К.: Слово і час, 1992. - 48 с. До цієї збірки увійшли найкращі на думку упорядника вірші відомого українського поета Василя Стуса. Щонайменше половина цих віршів не друкувалася до недавнього часу. бо знаходилася в архівах КДБ. Книга видається на замовлення Міністерства освіти України. Упорядник Дмитро Стус |
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Запропоновані читачеві твори сеї невеличкої збірочки написані Василем Стусом в різний період свого життєвого та творчого шляху. Цей шлях не був встелений трояндами, але й не був, завжди і однозначно, тропою мученика, як сьогодні намагаються подати се "професійні" патріоти, витворюючи образ поета-борця.
Відомо, що кожна людина вільна настільки, наскільки може реалізувати своє ego, без будь-якої знижки на умови: "А все те, хто ТИ, що ТИ САМ...", — писав Василь Стус водній зі своїх поетичних замальовок. Надзавдання, до певної міри навіть гра: "Україна під окупацією? —та нічого подібного! Я є ВІЛЬНИЙ — і тому У країна є вільною, бо вона в мені... {тому правила гри я призначаю свої, а ті що існують... Оточуючий мене світ не варт того, аби я зрадив себе, зрікся своєї Віри, своєї гідности".
Дружина поета, Валентина
Попелюх, згадувала:
— Валю, ну чому мене не викликають? Зі всіма
порядними людьми вже не раз проводили
"розмови". Я навіть сам хочу 3 ними
поговорити...
Та перша "розмова" відбулася вже після арешту.
Нестерпно важко відчувати постійний гніт зовнішньої несвободи, але з дитячих вражень врізався гострий біль батька — "Сказитись легше, аніж буть собою", адже отупляючий тягар "зовнішньої зони", як часом називав Василь Стус світ советських республік, змушував, аби вдруге не потрапити в зону справжню, нічим не виказувати свого невдоволення. Цей тягар заради свого ego виявився для пс/ета во сто крат важчим...
Дальші події більш-менш відомі: Група сприяння виконанню Гельсінських угод — КПЗ (камера попереднього ув'язнення) — ВС-389/36 Пермської області — смерть.
Та це, сказати б, зовнішня оболонка буття. А творчість на Україні завше, однак, означа більше аніж "гра в бісер". Підіймаючи перо, поет одразу ніби вивищує себе рангом: мовби одразу стає, чи хоче стати трибуном.
Добираючи вірші до сеї збірки я саме й прагнув показати Василя Стуса "магістром", самодостатність гри якого полягала хоча б у тому, що за життя критичних завваг до своєї творчості він майже не мав. Сам-на-сам із чистим аркушем залишалась людина, яка навіть мріяти не могла про справжнє поцінування та власного читача.
Ті кілька осіб, що записували тексти Василя Стуса з передач радіо "Свобода" (за дикторським текстом Надії Світличної) і розповсюджували їх у вкраїнському самвидаві, творили лише вибрану касту "рівних" поетові, ту нечисленну когорту сильних духом. Та для них більше важив Стус-особистість, аніж поет. В той період історичного розвитку важнішим був, власне, процес творчости-боротьби, аніж її втаємничена самодостатність.
Тому за життя він сам, його творчий доробок, навіть сама ного доля цікавила лише поодиноких друзів - більшість з яких забула про нього одразу після арешту. І всі довгі роки ув'язнення єдиними приятелями поета були лише книги.
Про будь-кого іншого в подібній ситуації можна було б з повним правом говорити як про книжника-відлюдника, але чи можна це твердити про Василя Стуса?
Дійсно, за тринадцять років неволі вивчено три іноземні мови, прочитано й опрацьовано чималу кількість книжок, проте основні зусилля витрачалися не на це. Протести, листи, голодівки, "порушення табірного режиму", адже юнацька максима внутрішньої свободи мусить проявитися й тут - Що? Ув'язнення? ...Вперше чую, - немов вигукують рядки його "Таборового зошита", котрі надрукувати повністю бояться навіть сьогоденні демократи, що вголос називають Василя Стуса своїм прапором.
І нічого не важить рік камери-одиночки, бо "тремтячі руки" Надії Світличної надрукували все, що вона змогла зчитати з усіяного дрібненьким почерком зеківського "контейнера".
Й нічого не важать слова наглядача Новицького: "Живим ти звідси не вийдеш", бо останнього, як і першого дня тато міг сказати собі, що прожив так, як САМ ТОГО ХОТІВ, бо майже все життя був вільним і, ставши ним, вже не хотів бути ніким іншим.
Укладаючи книжку мав на меті зробити збірку магістра збірку вільну від зовнішніх атрибутів неволі, які з плином часу однаково відійдуть на задній план. Та передивившись уже цілком готову книжку, мушу визнати, що вповні виконати поставлене завдання не зміг.
Зовнішня канва береться безпосередньо з життя, його атрибутів та дійових осіб, і звільнитись — значить перенестись в інший часовий план, в інше життя.
Шевченкові "моголи, моголи", котрі так щиро вірять у "світле майбуття", сприймаються поетом як власна облуда, власна несвобода, власна ницість. Тому і "Палімпсести", що мусиш на вибілуваній душі витворити справжню поставу. Очищення завше накладає відбиток зусиль, красивий відбиток, але чи можливо звільнити від нього творчість? Тому й так хотілося винести на суд читача саме магістра гри — автора самодостньої поезії, та відчуття книги взяло своє. До всього ще й серпневі події дев'яносто першого ствердили мене в певній хибності мети.
Як же компонувалася книга?
Кістяк її склали твори "єдиного читача" — абонента Василя Стуса. Перш за все, це варіанти поезій, подаровані в листах Опанасу Заливасі та рідним. Цікаво, що варіанти віршів, які дарував поет, майже не повторюються, тобто кожному належав саме його, так би мовити, індивідуальний дарунок.
Чи це свідоме спрямування, чи випадковість, пов'язана з відсутністю архіву, не залежить на цьому. Важить лише, що це так, і кожен має надію, що вірш цей лише його...
Інший пласт склали ранні замальовки з натури та безпосередні враження від "Літопису Самовидця". Напевне, ці чернеткові записи були першими начерками поезії "За літописом Самовидця", але, маючи надію на їх самостійну вартість, я незначну частину творів включив до збірки.
"Золотокоса красуня", "Навколо стовбура кружляємо" й усі переклади (крім, напевне, "Ну й химеоує лжа життьова!") — залишки знищеної, чи й добуваючої термін заслання автора збірки "Птах душі".
Це — основа, що незначно доповнена 3-4 творами різного часу й склала книгу, котра прагне донести до читача не політизовано спрощений образ поета. Й дуже хочеться сподіватись, що ця збірочка дасть змогу побачити в особі Василя Стуса передовсім митця.
Дмитро Стус
* * *
Горить сосна — од низу догори.
Горить сосна — червоно-чорна грива
над лісом висить. Ой і нещаслива
ти, чорнобрива Галю, чорнобри...
Прив'язана за коси до сосни,
вся біла, наче біль, за біль біліша.
Лише хлюпоче моторошна тиша —
о світе, світе, царство сатани!
Пустіть мене, о любчики, пустіть —
голосить Галя, криком промовляє
і жар-вогонь до білих ніг сягає,
а Пан-Господь — і дивиться, й мовчить.
Горить сосна — од низу догори
і злива, злива йде — вогненно-чорна
от-от її, от-от її огорне,
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
Прості; ж мені, що ти, така свята,
на тім огні, як свічечка, горіла.
О, як та біла білота болила,
о, як болила біла білота!
Горить сосна — од низу догори
сосна палає — од гори до низу.
Йде Пан-Господь. Цілуй Господню ризу,
ой чорнобрива Галю, чорнобри...
* * *
Гойдається вечора зламана
віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти, всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі.
Нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою —
обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони.
І згадкою — вечора зламана віть.
1 сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Удай, що обтято дорогу. Що спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?).
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і
на-
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне,
і грає в пожежах мосянжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк попід товщею неб —
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.
* * *
Я марно вчив граматику кохання,
граматику грудей і губ твоїх.
Ти утікала і ховала сміх,
поміж зубів затиснений востаннє.
Біліли стегна в хижих шелюгах.
Нескорена вовчиця зголодніла,
сікла у лозах розпашіле тіло,
аж червонів багульник у ногах.
Як довго падала і піднімалась
ти!
Як вітер хижо верби гнав наохляп!
Казився молодик, мов Мефістофель,
і лопалися місячні мости.
Вовтузилася петрівчана ніч,
відвілглий ранок припахав навозом.
Сузір'я бігли за Чумацьким возом,
а ми пливли в чумацькому човні.
1 як дикунка, стомленою падала,
і знемагала на мульких корчах,
та хижим оком ненароком надила
аби її зухвало приручав.
І я в твою вривався ніч, в твій сон
(о, як ти вся втікала за собою!).
* * *
Ти відійшла — допоки я збагнув
і спалахом розлуки всю об'яснив.
О руки-злюки, о які прекрасні
були осмути, у які вгорнув
тебе — із ніг до голови — як в льолю,
дочко моя, маленьке немовля!
Як попливла тоді мені земля!
А струмінь запізнав — як віщу долю.
* * *
Осінь. Пожовк виноград
і не дозрівши.
На веранді — бджола,
сонце і вітер.
У ряботінні щасть —
ти з коновками
йшла золотими — слід
вився межею.
Це до жоржин мороз
зранку тулився?
— спалене пристрастю
чорне бадилля —
Осінь. Там при столі
туга прогорне
віршів моїх рядки,
тіней отави.
Боже, пощо тікав
з раю до пекла,
і назначив собі
вік звікувати спогадом?
Прогорни
смутків сувої —
і заблищить вода
сомнамбулічна.
* * *
Стань і вдивляйся: скільки тих облич
довкола виду твого, ніби німби,
так сумовито виграють на дримбу.
хоч Господа на допомогу клич.
Вдивляється у проруб край світів
душа твоя, зайшовшись начуванням.
Тонкоголосе щемне віщування
в подобі лиць — без уст, очей і брів.
1 безберега тиша довсібіч!
Усесвіт твій німує і німіє.
І сонце, в душу світячи, не гріє
в змертвілих лицях — відумерла ніч
а з безгоміння, з тлуму світового
напружена підноситься рука
і пісня витикається тонка
як віть оливи у долоні Бога
і сподіванням встелиться дорога
і в серці зірка заболить жалка.
* * *
1 нахилився в сад
у спогади, в цвітіння
цнотливих яблунь (ряд
облич — снує проміння
і тіні листя). Рай
загублений — і знову
віднайдений. Прощай —
і вибач за потому.
Я камінь. Ти роса,
холодна і пекуча.
Поразка і яса,
понадранкова туча.
І нахиляюсь весь
паду — лицем — у промінь
і поринаю днесь
у тужному огромі
пригадувань. Печаль —
як паничі на кручі
і провесняна даль
гримкоче, як падуча.
* * *
1 що кигиче в мертвій цій
пустелі?
Киги, киги — мов чайка з-над Дніпра.
О семигори горя, цвинтар велій —
і я тут згину, як прийде пора?
Киги-киги — за ким ти тужиш, пташко?
Киги-киги — й тобі своя біда?
Терпи, хоч як і тяжко, як і тяжко
тут наша кров солона і руда.
Сюди ми йшли — займанщину
обсісти
козацькими кістками облягти,
невже тобі живцем у землю лізти,
коли недолі — не перемогти?
Кигикнуло — і далі полетіло.
А, може, все причулося мені?
1 вже болить душа, на дуб здубіла,
у чужаниці, ой у чужині!
* * *
Ти тут. Ти тут. Вся біла, як
свіча —
так полохко і тонко палахкочеш
і щирістю обірваною врочиш,
тамуючи ридання з-за плеча.
Ти тут. Ти тут. Як у заждалім сні
хустину бгаєш пальцями тонкими
і поглядами, рухами палкими
примарною ввижаєшся мені.
1 враз — ріка! З розлук правікових
наринула, прийшла і захопила.
Та квапилася моторошна хвиля
у берегах, мов коні, торопких.
Зажди! Нехай паде над нами дощ
Спогадувань святошинських, пречиста.
О залишись! Не смій іти до міста
занудливих майданів, вулиць, площ.
Ти ж вирвалася, рушила — гірський
повільний поповз, опуст, розпадання
материка, раптовий зсув і дляння,
і трепет рук, і тремт повік німий.
Пішла — тунелем довгим — далі — в ніч
у морок — сніг — у вереск заметілі.
Тобі оббухли слізьми губи білі.
Прощай. Не озирайся. Благовість
про тогосвітні зустрічі звістує
зелена зірка вечора. Крихкий
зверескнув яр. Скажи — синочок мій
нехай віка без мене довікує.
Прощай. Не озирайся. Озирнись!!!
* * *
Кривокрилий птах: коротке —
рідне, довге — що чужинне.
Спробуй, спекайся мороки:
за крайсвіту Україна.
Сонце, сонце утікає
зизооке і зловісне
в безпуть ринула залізна
колія — тебе ковтає.
Десь ти — тінню тіні тіні,
десь ти — скраю всіх скраєчків.
Не колиска — домовина
(всі обірвано вервечки).
Ця дорога вседороги,
всенезустрічі-всегону
позирай із зак-вагону
за сузір'ям Козерога.
Але буду-перебуду,
перечую-перебачу.
Скільки терпу! Скільки труду!
Кривокрилий, круком крячу.
* * *
На схід, на схід, на схід, на
схід,
на схід, на схід, на схід.
Зболіло серце, як болід,
згубився й болю слід.
Тепер провидь у маячні —
десь Україна — там
уся — в антоновім огні —
жахтить Усеочам.
До неї ти від неї йдеш.
Страсна до неї путь —
та, на котрій і ти падеш —
і друзі — теж падуть.
* * *
За мною Київ тягнеться у снах.
Зелена глиця і темнава червінь
достиглих черешень. Не зрадьте, нерви —
попереду — твій страх, твій крах, твій прах.
Прослалася дорога — вся в снігах
і простори — горбаті і безкраї —
подвигнуть розпач. О коханий краю,
ти наче посаг мій — у головах!
А сива мати височіє в снах
рука її, кістлява, наче гілка
у намерзі.
Лунає десь гагілка
і в сонці стежка. Й тупіт у степах.
* * *
Сосна із ночі випливла, мов
щогла,
грудей торкнулась, як вода — весла,
і уст — слова. 1 спогади знесла,
мов сонну хвилю, і подушка змокла.
Сосна із ночі випливла, мов щогла,
і посвітилась болем далина.
Кругом — вона, геть доокруж — вона
та тільки терням поросла дорога.
Сосна росте із ночі. Роєм птиць
благословенна свінула Софія
і галактичний Київ бронзовіє
у мерехтінні найдорожчих лиць.
Сосна пливе із ночі і росте,
як полохке вітрило всечекання.
А ти уже — по той бік, ти — за гранню,
де видиво гойдається хистке.
Там — Україна. За межею. Там.
Лівіше серця. З горя молодого
сосна спливає ніччю, ніби щогла,
а Бог шепоче спрагло: "Аз воздам!"
* * *
М'яко вистелив іній
український обік,
тільки довшають тіні
і коротшає вік.
Ночі врвала Варвара,
сонце йде за Різдвом
не минулась покара —
нам не суджено — двом.
На Водохреща маєм
Об, Іртиш, Єнісей,
а в очах не світає
тьма не йде із очей.
Всі ж ті ж лайки і крики
і заліззя тотіж.
Пригравайте ж, музики,
за колимський рубіж.
* * *
О Боже мій! Така мені печаль
і самота моя — така безмежна!
Нема — Вітчизни! Око обережно
обмацує дорогу між проваль.
Ото — мій шлях: повернення чи — не.
Ото — мій шлях: світ-за-очі. Єдине.
Прости мені, кохана Батьківщино.
О матере, не проклени мене!
Я — геть подався. Шалом. Навмання.
Я — геть подався, стомлений од люті.
Рожеві сопки, кригою окуті
а понад ними — чорне вороння.
1 сліпне вечір. Контур гір — немов
з картону вирізаний — для декору
і вся тобі дорога — вниз чи вгору.
Пішов туди. Пішов туди. Пішов!
* * *
Ковчег твій — цей похмурий
саркофаг,
якому ти до скону вже стерничий,
коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайсь, вглядайся в вічі.
Отак відчуй себе — і відсторонь,
щоб образ з образом не злютувався.
Бо цим ти ЖИВ, а того — НАЧУВАВСЯ.
Піддайся ж владній магії долонь:
Хай буде неприступна — ця, з
подоб
усіх твоїх остання подобизна,
нехай, німа, прихована, залізна,
вона земних не знає зваб, ні спроб.
* * *
Мала смердюча калабаня
де ще баби коноплі мочать
де ані смерку ні світання
при березі чорти хихочуть
ми бовтаємось в тій калюжі
дрібні герої істеричні
довкола земляки байдужі
на нас пускають кпини звичні
на нас і ряска й баговиння
і вибабрані в тому бруді
ростем у віковій огуді
як брость осикового клиння
мала смердюча калабаня
де вітер остраху гуляє
де наше вічне безталання
вже й рідна мати проклинає
та спекатись тієї ями
податись од тієї гнилі —
і небо згорнеться над нами
і смертний дрож піде по тілі
збавляймо віку, товариство,
робітники нудної праці
чи згибіти — вам стане хисту -
в багні, в огуді, в переляці?
* * *
І знов Господь мене не остеріг
і знов дорога повилася.
Тож — до побачення — у просторі
і — до побачення у часі.
* * *
Це ви, ви,
мої найдорожчі люди.
Тонко виспівує віттям
зголілий Чорторий
син грав у футбола
мати втішалася.
Усмішка задоволення
й гашеного лукавства
потворить гарне обличчя.
Як я тужу за ним!
— бліді щоки,
які я так мало тримав
у своїх долонях,
очі відданості,
в яких я так мало читав,
— вічно похапцем,
аби не спізнитись.
Убогий знімок
моєї тяжкої туги
таки
підтвердив,
що відстань
є подоланна.
Сивий Чорторий
усміхається в вуса
скільки він чув такого —
і вже не вірить.
А проте:
ми ще повернемось
бодай —
ногами вперед,
але: не мертві,
але: не переможені
але: безсмертні.
• * *
Сколок місяця висне
понад сопками сколотими
на самім чолопочку гір
гола брила.
Селище
заховалось в заглибині
ліхтарі, ліхтарі, лі-
в тужних німбах.
Ой і мороз!
Ой і зорі голчасті неб!
Підземелля рушиться, ру-
ой і зойки знімілі.
Та дорога
та скрадна, що за перевал
угорнулась
мороком пам'яті.
Але Ти,Ти
пробуваєш, як Дівич-Дух,
і тремтиш, наче Спах-Сльоза
як пелюстка на кайданах —
рожевієш.
Це і є.
Це і є — те, для чого жив
задля чого
світ побачив
довго зводився, шкереберть
падав
щоб
освітитись.
* * *
Стовпами крику облягло
і кучугури намело
стовпами криги задубило
і улещати почало.
А наді мною — небо неб
іде луною — плач-погреб
і тьмаві зойки звісток-бід
свічки жалобні — світять слід.
Усе — немов перед потопом.
Як протосаламандра — звір
до снігу зір від снігу сопок
повзе розпадком потаймир.
А між торосами крижин
я сам-один і враг-вражин,
як перебіжний гін неону —
його вогнів, його полону
кричить, волає з мене син.
Ї де мій син? І де вже я?
Червоний біль од нагая
в очах розходиться стоколом
а світ зайшовся покотьолом
за світом — настрибом — змія.
О доле-доленько моя!
* * *
Довкола стобура кружляємо.
Ану, бува, наздоженеш?
(Що цього вже не буде — знаємо,
проте — живеш).
Такий твій сміх мені заливистий,
так він заходився — на плач.
Пробач—зате, що ані віст
не подаватиму. Пробач.
Ото не витерпу! Недаром
соснова дубиться кора.
— На гору хочу! — Вниз. —1 яромі
— 1 ще побродимо? — Пора!
прийти до пам'яті й розстатися
на віки-вічні, на-не-на...
— "Вандеєю не стань
сум'ягнице"
мовчить, притужно потайна.
1 ось наш дім — гніздо лелече
в гойдливих вітах етажів
і спогад солов'єм щебече
до зозулиних ворожінь.
Той спогад може нам придатися,
коли дійде до реченця.
— Невже — навік? Танцює таця
тікає краска із лиця.
— А дерево — кружляє вихором?
Вогнем весільним пойнялось!
Музик троїстих чути пригри,
таки — збулось!
Тугими колами кружляємо,
усе збиваючись з ноги.
Світ вечоріє. Ми — світаємо,
коли ні сили, ні снаги.
* * *
Золотокоса
красуня
на милицях.
Зветься Оксана.
Захоплена собою — вражена —
зворохоб-
лена гурмом хлопців,
що, ніби в вольєрі,
роздивляються
на її непорочне
голе каліцтво.
Не дивіться. Заради бога.
Не дивіться.
Ні про що не питайте.
Не звертайтеся.
Стійте, мальовані стовпи,
ані кроку назустріч.
Тримайте своє співчуття,
як дулю в кишені,
не виставляйте на спродаж.
Ваші погляди — ляпаси
від них зацвіли
мої лиця змарнілі
від вашої уваги
я вся на голках.
Дайте пройти спокійно
забавляйтеся —
ні ви до мене ні я до вас
чужі перехожі
зовсім чужі —
ви мені найрідніші.
Невже ви не розумієте
золотокосої красуні
що йде від брами
нескінченно-довгою стежкою
під нестерпним сонцем
перевірити хорі легені?
їй нерадісно. Ні. Але вона осміхається
щоб тамувати сльозу
дихати киснем
і не чути тлустої тіні,
що, як пес,
у кожен ступає слід.
* * *
1 все то — за: дарунок сили
за себекраєм: на, візьми,
аби дороги доль гуділи
всіма серцями і грудьми.
Це я, це духи стоголосі,
мої брати найменші (я
негідний брат їм). Мабуть, досі
зваблива шурхотить змія
під скелею, на спечнім сонці,
на синьо-маревнім піску.
Прийди. Спади з небес. Відслонься,
дай труту випити гірку!
Ти лялечка. Ти з льолі-льолі
випружуєш, як я — зі ста
звільнився шкур. 1 ми — на волі,
обік єдиного хреста.
Двом — легше спекатись
рахуби
і за державними дверми
на чолопку тієї згуби,
де край — і прірва: на, візьми.
* * *
Душа ласкава, наче озеро,
і трохи синім віддає.
Тут, поміж Туровом і Мозирем,
тепер призволення моє.
Стоїть налитий сонцем оболок
між упокоєних купав.
А біля мене білим соболем
тремтить коханої рукав.
Мені була ти голубиною,
що розпростерла два крила,
і мужем, хлопчиком, дитиною
мене у небо вознесла.
* * *
Пливуть видіння, пагорбами
криті.
А за горою — паділ, буєрак...
Цвітуть волошки в золотому житі
і над смарагдом луки сяє мак.
У білій сукні мавка тонкорука
ступає — ніби вічністю пливе.
Кружляє мак. А над смарагдом луки
уже нависло небо гробове.
• • *
Звелася длань Господня
і кетяг піднесла,
де зорі Великодні —
ні ліку, ні числа.
Ця синь зазолотіла,
це золото сумне,
пірвавши душу з тіла
об'яснили мене.
Голосить сніговиця,
співочий хрипне дріт.
А світ — нехай святиться,
нехай святиться — світ.
***
Нічна хмарина зупинилась над...
і ранку жде. А вечір не минає —
неначе мрець, що трумну покидає,
аби переповісти сім досад.
Це вже, напевне, літо почалось
чи тільки зачерпуло молодої
води з потоку... Що мені з тобою
робити, серце? Бо заповзялось
до мене так, що й ну! Це біла ніч
чи біла маячня чи сніг травневий
чи білий біль мій, ачи полудневий
непроминальний сон мій? До узбіч
прилипла зірка чи жар-птиця чи
прорубано вікно — щоб Україну
побачити вчвертьока, поки згину
на вічній мерзлоті? А помовчи,
не ремствуй бо. Нічна хмарина зу-
пинилась, висне — гей-би пелерина.
Рубай вікно в скляному небі. Рине
чи смерк чи ранок — на мою сльозу.
* * *
Тридцять сьомий — неначе
жарт,
Як кавалок — у горлі.
Від країв набігає пожар
У тюремному коридорі.
З варти, з камер, із ключарів
Утікаючи поодинці
тільки вихопився — й згорів.
А згорів — то і в воду кінці.
Тридцять сьомий — неначе жертв
тридцять сім головешок гордих.
Тридцять сьомий — неначе жерл
зголоднілі провалля чорні.
Тридцять сьомий — прямий,
як стек,
Вузлуватий, як бучок з дуба.
Пересохлий ковтає степ
пігулки жалкі душогуба.
Ніби сам оптиміст-вусань
(зашморг шию суху не вхопить)
перетрушує небеса
кволе сонце у крівці топить.
Ворожбит з голови до ніг,
Кат від рук до зубів, він знає:
Вік сидітиме на коні.
Під копитами ж світ конає.
* * *
1 де він, голос той, блукає —
аж луни падолами йдуть!
Іржить козацький кінь — чекає
на вість чи провість, безвість-путь?
Та ні знаку, ані дороги,
ані іржання, ні коня!
Лиш острогами остороги
все не пускають — навмання
пуститися — хоч би й до чорта!
Ти близишся, моя черго?
Ідуть когорти. Йдуть — когорти.
А ти — все ждеш? А ждеш — кого ти?
А — начуваєшся — чого?
* * *
Із вечора — одразу в ранок.
О інквізіторський крутіж!
В ривкому снінні сто циганок
все не нагострять синій ніж.
Тороси бід, терпінь тороси —
аж вигорбіла Колима.
Над чорноводдям — сиві коси
то тужить мати, матір, ма...
Готель. Кімната на чотири
убогі ліжка. Діти сплять.
А той з обличчям лицеміра,
з усіх кутків зорить, як тать.
* * *
Скучив за степом, скучив за
лугом,
скучив за ставом, скучив за гаєм,
скучив за сином, скучив за другом,
скучив за матір'ю, за рідним краєм.
Часом присниться синій барвінок,
сивий полин, сум чебрецевий
озеро в лісі, тихий зарінок
(я не крицевий!). Голосно — полиском •
край трембітає, то увижається,
то почезає, то наближається, то розтає.
Він приголубить нас, він і вб'є.
* * *
Чи набрунькується гілля?
Чи встигне вгрітися земля?
Чи запарують косогори?
Чи іван-чай ще зацвіте?
Чи знову хуга замете
по сіро-чорних коридорах?
Чи вздрію ще, коли струмки —
тугі, напористі, шумні —
з гори прорвуться на долину?
Вербові котики мені
зогріють погляд в чужині?
Я діжду їх — ачи загину?
Чи ще кульбаби вздрію цвіт?
А білі ночі? Переліт
гусей, качок, урочих крижнів?
Чи може кілька чорних брам
склеплять уста мені? Затям:
це може статись в кожнім тижні.
А вже коли тепла діжду, —
гайну по сопках, упаду
лицем в траву — ридати буду,
що ще одна мені весна —
хай і убога, та красна —
і до арешту, і до суду.
* * *
Бринить космічна музика
струмка,
неначе ним усесвіт обізвався
до німоти, з котрої прозначався
і забриніла голосна ріка —
світань і туги, щебету й туману
одмитих барв, притлумлених волань.
Оце ти й є, дорого почезань,
стежо народжень і тропо омани.
Бо одволоданий не прихистиш
душі, що зупинилась на порозі
назнаменовань, на сліпучім розі
заломів долі. Тиша тиші тиш.
Відчув себе — й досить. А чуєш,
бідо —
три серця,розпуклі наповна.
1 не береженого Бог береже,
а здумана мука жертовна.
Жертовна молитва, жертовна клятьба,
жертовна любов і прокльони.
Довіку не буде із мене раба,
душа поневажить полони.
Їй радісно вмерти. Бо світ цей сліпить,
бо суще не любить живого.
Підносить і косить пробудження мить
та все проривайся — до Бога.
* * *
Збоку, о збоку — за серце
лівіше, далі грудної
клітини — за край подиву, подуму, димної
тиші — очі-торочені. Карий одчай. Як вертикаль-
но просвітлена ніч — стовбур, узорений зорями
туги. 1 найрідніший — не більше ніж другий
торопко скрикнув насторчений сич. Так лежимо,
як озера нічні, трудно поділені греблею ляку. Не
воздоймись! Ув останню атаку ще не наважся в
німому півсні. Так пролягла межи нас чужина
роки і версти, порізнені чари довгих видінь — об-
палили пожари, горнений простір — як тінь на-
вісна. Ти не спізнала забута мене я призабулий
тебе не спізнаю, погляд ображений д'горі здій-
маю, погляд, що видива далі жене. Але при-
знайся — до себе кажу, криком кричу, аби ти не
почула, серце мені перетлілося чуле — в
кіптяву вбралося ачи в іржу. Господи, Го-
споди, о осторонь душі гулкі, що заслухані в
тугу немочі власної, люблять наругу, само-
погиби високий огонь. Гілка напахчена торгне
вікно, трепетно скинеться птахом лякливим
сірий намет наш. Яким ненадливим видалось
щастя додовбане дно. Погари серця і погари
душ, тиша насталена блискає синьо о
лебедине моя, лебедино, скільки обсіло
нас скрухів і скрут. Збоку, о збоку — за серце
лівіше, далі грудної клітини, за край
подуму, подиву, димної тиші — звелений
зболений здоланий рай.
* * *
Яка нестерпна — рідна чужина!
Цей погар раю, квіт, зазналий скверни!
Ти повернувся, але край — не верне —
йому ж за трумну — пітьма кам'яна.
Як тяжко нагодитися й піти,
тамуючи гірку сльозу образи.
Радійте, лицеміри й богомази,
що в мене ні надії, ні мети.
Та сам я єсм! 1 є страшний мій біль!
І є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, в три скрики божевіль.
Обрушилась душа твоя отут.
Твоїх грудей не стало половини.
Бо чезне чар твоєї батьківщини
і хоре серце чорний смокче скрут.
* * *
Стелили білі обруси, і
сновигали в безго-
мінні три хлопці, три душі, три тіні, усі
сподобані краси. І даленів брунатний світ
і морок даленів луною — і радісною походою
благословляв на труд і піт нас Пан-Господь.
А ми були у затінку такої туги, з котрою
не зазнати вдруге ні радості, ні кабали.
Мій краю, радосте моя, мене ти вийми
із неволі або сподоб своєї долі під басаманню
нагая. Премудра бавиться змія, світ
тихо добирає барви а смерть свої лаштує
мари. О бідна доленько моя!
* * *
О власну стріти смерть — як
щастя засягнути
і обірвати пута, ввійти у коловерть.
В цій келії тісній всі кари — не до пари
займаються Стожари — і мстивих духів рій
мигоче мов відьмак паркан пекельнозорий
за голосом покори душа рушає
вспак.
А доокруг зела, а просинь двоберега — як сон
чи оберега чи маячня чола. Сухий, як хру-
скіт крок розсипав коридорний обачний і провор-
ний — пантрує в сто голок. Їх не уникнути —
в пронизливі повіки ввігнав тебе владика.
У вікнах — танеш ти. 1 сто кістлявих
рук нещастя заломило. Твоє прозоре тіло
пливе за смертний пруг. Немов на вітражах
зек ранений, розп'ятий. Ще прийдуть — щоб
ПИТАТИ — ті, з ким ти на ножах.
* * *
Ти десь за білим забуттям і
навії-ь далі-далі
все важиш молодим життям у молодій печалі
на бережечку самоти, на жовтому пісочку
кого лишив — не осягти: дружину ачи дочку
як вимінилося життя! Все сніння огортає
і той, хто прагнув вороття, вже й стежки не вгадає
* * *
Зими убогий маскарад
притлумив сон життя.
На стільки кривд, і стільки правд
одного вороття —
замало буде. Горний гріт
вишивано ухрест
а вічність вічний творить міт
плачів, хоралів, мес.
* * *
Дерева — в маячні. Шалене
лопотіння
дощу — об шиби, об ключини — губ
і це сліпе — від мороку — мигтіння
загуб і злетів. Злетів — і загуб.
Тягучий стогін горбиться
таємно
аж губи об поломінь обпалю.
Скоромно, скромно, безсоромно, чемно
гріха червоний дзбанок пригублю.
На покуті спокійно дотліває
ясна свіча. Отак і ти згоряй.
Ще маячна долоня сновигає,
та тільки серце звомплене не знає,
що з вас раніше — здрастуй чи прощай.
* * *
Але хто поверне — руки, рухи, радощі нам,
але хто уперто вік рубатиме хащі?
Але хто навикне жити, серце ївши своє?
Де ті недоріки, кому пам'ять спати дає?
Жий чи ні — намарне. Все намарне — ти жив чи ні
з вірою у парі, чи й без віри — сами — одні.
Коли сон крилатий немовляти запахне сном
за життя розплата — вечоровим ознобом
не оплакуй втрати душ, бідою видублених,
за життя розплата — лізь до могил до ВИБЛИХ.
В знеосиллі, у покорі — перепочинь.
Роки — згінні, як віки. 1 намарне чиниш.
Що чуже — то наше. А що наше — нам
же й чуже
наша доля вража нас доріже нашим ножем.
Марні епітим'ї, не врятує великий піст
дотліває з димом край опалих синів-лакиз.
Мало йому горя — ще ховається в сповитки.
Нині — вчора. 1 — раніше за всі віки.
Офіруйте ж вірі, офіруйте богу віків.
Тільки — щиро і одразу по кілька
душ даруйте і воздається тоді.
Хай ми й суєтні — в власній волі, власній біді.
Бо діяння — марні, суєта суєт і мана.
Бродять біди в парі (що ж то за біда за одна?)
Причинивши двері, колінкую: Отче Ти наш
та ж ніхто не верне руки, рухи, радощі нам?
* * *
У цім безхліб'ї і бездоллі,
в покорі віковій оцій
пропасниця трускими коліями
згинає й горе у ковіньку.
Вкраїна марно супить брови,
вганяє проміж зморшок грім
намарне: гробовою охрою
наш скіфський порох закурів.
У цім мовчанні гробовому,
в покорі віковій оцій
уже ні доброму, ні злому
ти не підвладний, гніве мій.
В моєму задубілім горлі
заледве чутна хрипота
і сукровита ув аортах,
як у астматика крута.
У цьому забутті страшному
світ застують криваворуч
і вже ні доброму, ні злому
доба не справить пишних учт.
Твоя обшарпана керея
пропахла на вітрах доріг
та вже керею на ліврею
міняють. А любов — на гріх,
на глум, на зраду й осорому,
на розпрокляття-забуття,
тепер — ні доброму, ні злому
не видивиться.
Де ніч — як день. Де дні — як
ночі,
без сонць/без ранків, без зірок
де доля таємниче врочить
зробити необачний крок.
Грудьми натрудженими впасти
і морок криком затопить
і клясти, клясти, клясти, клясти
аби розбурхати, аби
збудити люд, звести на ноги
і дати в руки груддя слів:
Не потурай, коли дороги
твої — у соромі і злі.
По них бреде іще й полосі
свавільний божевільний люд,
мужній, щоб вимовити: досить!
Уже пора чинити суд
найвищий, найстрашніший,
власний
і вдруге шлях свій перейти,
все вивірити, все проклясти
все повторити і знести,
щоб вивірить, як перед економ
оце єдине слово: жить!
і сам собі постань законом
і не вагайся, не блажи
від сковородинових цнот
від вікової рефлексії
втікай, як проклятий. Месія
тобі не дав своїх щедрот.
Тож шаленій і виривайся
з залізних вікових обійм
негайно ж. А не зможеш, здрайця, —
тоді хоч голову розбий.
Ніхто тобі не допоможе
тебе погорджує весь світ
бо кожен край і нарід кожен
тобі довіку не простить,
що ти не хочеш буть собою:
бо корогов блакитний шовк
виносив переможно з бою,
а потім добровільно йшов
у рабство. Тільки рабську волю
ти знаєш. Ти й на волі — раб.
Тому й не чуєш, що в неволі
Російський цар тебе окрав
підборкав, як орла мисливий,
узяв за друга, мов наймив,
підрізав крила і, щасливого,
тебе навіки приручив.
Сиди на шубі соболиній,
горнись до братнього плеча
і рабського свого уміння
Вдячне научайсь злощасний.
КИЇВСЬКИЙ ЖЕБРАК
Протон. Протуберанці. Торба.
1 шлях. 1 костур. 1 рука
старого діда-жебрака.
Спина, мов круча, круто горбиться.
А ув очах нуртує зненависть.
Вони не молять. А кленуть.
І в погляд запада, як в невід,
передосіння каламуть.
Передосіннє шерхле листя
і ластівки, і голуби
тріпочуть у твоїй ганьбі,
нанизані, немов на вістря
на зір старечий. Анікого:
Ані очей,ні рук,ні слів.
Кому до нього? Людські погляди
В сонця задивлені до сліз.
До самозабуття. До тьмяності.
Протон і космос — на устах.
О благородство сьогочасності,
о людська чесність, в серце вставлена!
О, совісті людської садна, '
о, лицемірство душ людських,
серця, підлотою окрадені,
каліки ниці. Жебраки!
Нема в вас подання? Ходіть —
я вам вергатиму — прокльони!
Ловіть, сколінені, уклонені,
мою жебрацьку лють ловіть.
* * *
Довкола тиша, пустка,
безгомінь,
затихни й ти, чолом припавши долі,
розгарячілих дум спинивши плин.
Ти просто сніг, ти просто біло-голий,
чи розпростертий в безсловесній тьмі
і тільки слід звуглілий за тобою...
І день на день ступаючи, калічить
цей білий, цей окреслий круг.
Поламано, пожмакано на кант,
як в маячінні, проминулі співи
і посміхається примружено і хтиво
ніч, визираючи крізь витканий рукав.
В тенетах власних бийся і мовчи.
Слова горять на свічці безімення.
Даремний голос твій. Даремний клич.
І світ заслуханий в своє тремтіння темне.
Чорте! Бронзовий Мефістофелю,
Чом ховаєшся по кутках?
Подивися, якої долі
запізнали ми по кістках
революції матадорів
тридцять третього вартових,
тих нескорених і покорених,
закріпачених смердів твоїх,
що в підмурок лягали трупом,
що майбутнє в'язали з жил?
На замок замикались круки
(губи теж на замок — скажи!)
Доки ще для заклання ватрища
розкладати конквістадорам,
доки нам піднімати ратища,
воювати майбутнє змором?
Розкажи мені, чорний ідоле,
чорномаговий чорнодум,
чи надосі ми все вже звідали,
що написано на роду?
Вже ж палають програми в небі,
чорно-біла горить весна
і новітні четьї-мінеї
перлюструє сам сатана.
Заметілями революцій
горобину сповито ніч.
Доки ж нам припадати з люттю
До твоїх до монарших ніг?
РІНЬ
Ісус Христос
був опортуністом.
Тому, що серед дев'яти його
учнів
був Іуда.
Коли зорі
після тисячі пасажирських літ
досягають землі удень —
я їм не заздрю.
Світло — то час.
Тільки нам важко думати про велике.
* * *
Якщо болить серце —
тобі, друже, поталанило.
* * *
Людські очі
нас завше точать.
Але ж ми про то забуваємо?
* * *
Вітальні листи
завжди приймаються одностайно.
Земля — добра і недобра.
Одночасно.
Яким же мені
бути накажете?
Бідний плащ!
Що він думає,
висячи на кілочку?
Народжуючи,
нас не питають.
А жаль...
Нескромно кричати
про невмирущість предків.
Відомо ж,
що б вони робили
без нас.
Кожен кат
любить червоне вино,
нагріте до 36°.
* * *
Я розграбований
До самих ребер.
Навіть дивно,
Що у мене лишились губи.
Кожен єврей — пророк.
Навіть без бороди.
Земля схожа на голову.
Тільки в ній більше цвинтарів.
Гострити ніж
людей научили зойки
Коли люди писатимуть книги
принаймні ще кілька століть,
що робитимуть наші нащадки?
КОЗАЦЬКА ПІСНЯ
Сьогодні п'єм вино, а завтра
п'єм баланду
ачи не все одно, за що хвалити банду?
Сьогодні п'єм коньяк, а завтра тільки воду
і те, і те нам всмак, і йде нам не на шкоду.
Сидиш на сухарях — то і душа прозора
і відлітає страх і твердне непокора.
Пади, пади, пади — чим нижче тим і краще
і заведуть сліди тебе не напропаше
таке бо є життя, така бо наша доля
бо згинеш без пуття при бабі й бараболі
минулися жахи — ступаємо до мрії.
Розтялися шляхи, як брови Гамалії.
* * *
Ти що казав? Зараза, — що казав?
Як кулі клацали, мов вовчі жовті ікла.
Ти обіцяв — навіки зав'язав
Біль-білий день, що й світу вже не видко?
Ти що казав? Що в зашморг затягнеш
Мене, моїх дітей, мою дружину,
Всіх націоналістів з України —
фашист червоний, землю забереш
і на платформи — в болота сибірські
Людські кістки — на добриво візьмеш.
Ти що казав — ти в тишу закуєш
Оцей кортеж оскаженілих тигрів?
Я ворог — так. На полум'ї тортур
Мене огнем осяло зненавиди.
Я ворог твій. Я ворог. Ворог. Видиш,
Я ворог твій — тобі мурую мур
імперії. Стараюсь до пропасниці,
Закручений, як равлик, в ревматизм.
Точу пісок, вишукую, як трясці,
Для тебе золота. На твій не комунізм.
Згадка про В.м.
Зірки палахкотіли в небі,
ждання зірками пломеніло,
а обрію осінні згреби
мов покотьолом покотило
на вітражах садів Волині
холодні яблука дозрілі
неначе зорі в чорнім гіллі
мені наснилися у снінні.
Тюремна камера. Субота.
Чого чекаєш, Осмомисле?
На стінах порох і скорбота,
і запах крику, крові й поту,
і теревені, і комплоти
а груди — мов обценьки — стисли.
ПЕРЕКЛАДИ
Кіплінг
Коли ти бережеш залізний
спокій
всупір загальній паніці й клятьбі,
коли наперекір хулі жорстокій
між невірів ти віриш сам собі.
Коли ти вмієш ждати без утоми,
обмовлений, не станеш брехуном,
ошуканий, не піддаєшся злому,
і власним не хизуєшся добром.
Коли тебе не порабують мрії,
в кормигу дум твій дух себе не дасть,
коли ти знаєш, що за лицедії —
облуда щастя й машкара нещасть.
Коли ти годен правди пильнувати,
з якої вже зискують махлярі,
розбитий витвір знову доробляти,
хоча начиння геть уже старі.
Коли ти можеш всі свої надбання
поставити на кін, аби за мить
проциндрити без жалю й дорікання —
адже тебе поразка не страшить.
Коли зотлілі нерви, думи, тіло
ти владен знову кидати у бій,
коли триматись вже немає сили
і тільки воля владно каже: стій!
Коли в юрбі шляхетності не губиш,
а бувши з королями — простоти,
коли ні враг, ні друг, котрого любиш,
нічим тобі не можуть дорікти.
Коли ти знаєш ціну щохвилини
коли від неї геть усе береш,
тоді я певен: ти єси людина
і землю всю своєю назовеш.
АртюрРембо
МОЯ ЦИГАНЕРЇЯ
Руками по кишенях обмацуючи
діри
і ліктями світивши я фертиком ішов.
Бо з неба сяла муза! її я ленник вірний,
ото собі розкішну вигадував любов!
Штани нінащо стерті? Та по коліна море!
Адже Котигорошку лиш рими в голові.
Як зозулясті кури, сокочуть в небі зорі,
а під Чумацьким шляхом — банкети дарові.
Розсівшись при дорозі, ті гомони лелію.
Роса на мене впала — а я собі хмелію,
бо вересневий вечір — немов вино густе.
1 все капарю вірші, згорнувшись у калачик.
Мов струни ліри — тіні (їх копаю, як м'ячик).
Штиблети каші просять? Овва, і це пусте!
Рільке
1, може, час — виходити богам
з речей обжитих...
нехай би обернули кожну стіну
в моєму домі. Іншим боком. Най
оця пелюстка змінить напрям вітру
котрого стачило б — перекопати
усе повітря, мов при хаті грядку:
То лан нового подиху. Боги!
Вчащання ваші, ваші сни в речах
і радісне вставання при криницях,
відчутих нами, щоб омити лиця
і долучити втишеність свою
до нас, хто нібито сповна існує.
Хай знову буде ранок ваш, боги!
1 ми оновимось при вашім джерелі.
Світ вами постає. 1 припочаток
блищить на зламі наших катастроф.
ОСІНЬ
О ти, високе дерево гінке,
уже безлисте: опирайсь навалі
небес, що ломляться в твоє гілля.
Прошитий сонцем, повний і густий,
його вершок, здається, марить нами.
Та вся його душа — уже провулок
небес. А небеса не знають нас.
Найгірше те, що ми, як птаства ключ,
все деремося крізь нові одслони,
а простір ті одслони владно мінить,
бо лиш з світами в приязні. Мацак
чуттєвих наших хвиль запраг опони,
і тішиться відкритістю, як стягом.
Вершок дерев — то ностальгії знак.
Рільке
ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА Й ГЕРМЕС
... поруч із
Гермесом, як дитина, йшла — Вона: така кохана,
що й ліра не здобулася б на подібну тугу — як
у цієї Жінки-Жалібниці, бо через неї світ
став однією Тугою (Плачем), і в цьому світі-
Плачі все стало Плачем: Ліс і діл і шлях і околиця
і поле, і річка, і звір. 1 сонце йшло в мов-
чазному визореному небі, наче довкола яко-
їсь іншої землі; і небо це зі шпичаками
зірок було Небом-Плачем. Ось така
кохана": "а зліва квапилась за ним
Вона — ота кохана, що забракло
й лірі здобу-
тись на таку, як в неї, тугу, бо й світ став
стужений од неї й все поспіль: ліс і долина
і дорога й простір і поле і ріка і звірина, і в
цьому світі туги, ніби десь над іншою землею
сонце йшло, і небо, все озорене й притихле, —
це небо туги, в шпичаках зірок — така кохана".
"Вона тримавшись заГермеса,
йшла — у смертнім рам'ї і плуталися ноги —така
споло-
шена, покірна й ніжна. Уся в собі, як образ
Все-Надії,
не бачачи ні шляху, ні мандрівця, що поруч був,
вона ішла і
життя. Уся в собі. Наповнена по вінця холодним
небуттям,
як овоч, повний солоду і тьми, уся налита повнотою
смерті,
з таємною печаттю новизни. Була вона в
цнотливості
новій така недоторкана, стать її скидалась на
вечірню юну квітку, а руки так од шлюбних втіх
одвикли,
що навіть обережний доторк бога вражав її, немов
зухвала
близькість. Це вже була не та білява жінка, що
увійшла мотивом в спів поета, уже не острів
шлюбного
кохання, уже не власність будь-кого з мужчин, вся
— мов
розвіяні довгасті коси,
мов випалі дощі, саможертовна,
як просфора, поділе-
на на всіх. Вона корінням стала. 1 коли бог зупинив
її і з болем мовив: "Він озирнувся!" — не
збагнула мови,
і тільки запитала стиха: "Хто?"
Рільке
ОСІНЬ
Спадає листя, падає з-за хмар,
немов з небесного рясного саду.
Воно спадає, сповнене досади.
І з темряви, з ночей, із зорепаду
розприскує земля останній жар.
1 нам опасти вже своя черга,
на себе глянь — ти губишся в ваганні,
та є Господь, що на дбайливій длані
все впале милосердно зберіга.
* * *
Рілле
О дивні зблиски боязких подоб!
Де взявсь той блиск, якщо нема тривання?
Жіночу спрагу самоспоглядання
гамує люстро, що, як склеп, могло б
за світ їм стати. В мерехті отім
ми чуєм скритий стік своєї суті.
Єство ж жіноче — там, де, в люстро вкуте,
воно, подвоєне, стає цілим.
Рільке
ЕЛЕГІЯ ДО МАРИНИ
О поринання в світи, Марино, сузір'я летючі!
Але до сонму зірок, куди нас пірнало, нас не причислять.
Повнява світу має завершену кількість.
Хай хто б і загинув — священної цифри не зменшить.
Всяке смиренне падіння йде в праджерела цілющі.
А чи ж мало ім'я і який-небудь власний набуток
все, що було грою, зміною схожою, зсувом?
Хвилі і море єсмо, Марино! Глибини і небо!
Ми є землею, Марино!Ми — тисячовесни,
жайвори, що в невидиме пускають пісень водограї.
Ми починаємо з захвату, що нас цілком поглинає,
нараз вже нас обертає в колі скарги, збоку од співу.
Скарги? її не було б, коли б не той захват.
Навіть менші з бопв волять, Марино, хвали —
безпосередні такі ж, чекали на славу, мов діти.
Тож хвалімо, Марино! Все віддаваймо хвалі.
1 себе — на ралець. Ми долонями пестимо шийки
непорушних квіток. Я це бачив на Нілі, в Ком-Омбо.
То, Марино, є дар: усього позбувшись, мати й царя чим дарити
Так, як янголи зверха брами спасенних знакують,
ми доторкаємось всього, що має ніжності барву.
Ох, як віддалилось задумливе,
як розпорошилось, Марино,
бодай і з найліпших причин Тож знак подаваймо —
і вже.
Тихе оце заняття, хай котрийсь із нас тільки не
втерпить
і, замість натяку, схоче на жест спромогтись, —
покарає того і вб'є. Бо воно — смертельної сили.
Всі ми це примічали — з його ніжності й поведінки
і виняткової моці, котра нам, сущим, дає
бути й по смерті. Дає — не-життя. Ти бо знаєш,
як часто воно потай несло нам наказ
в зимний ввійти передсінок нового народження.
НАМ — несло? Ні, тільки тілу очей
під тремкими повіками. У підборкане нами
серце цілого роду. Несло плетеницям птахів
перелітний маршрут — всеспадних наших мандрів
прообраз.
Люблячі знали колись про кінець свій. Тепер
те знання у них забрано — тож віднова мають жити.
Тільки й старе в них, що їхня могила, тільки вона
пам'ятна,
тьмава, пщ деревом ремства — всепам'ятуща
віддавна.
їхня могила опала вже геть, і самі вони гнуться,
мов лози.
Що надмірніший гніт — то гнучкіша лоза на вінок.
Як вона має в травневому вітрі! З самого завжди,
яким ти дихаєш, прагнеш збагнути себе, часу вже
непідвладний
(Як я тебе розумію, квіте жіночий, на вічнім
все-схожім на себе корчі! Як осипається весь
в ночі повів, що тебе небавом сягне). Здавна вчили
боги
прикидатись — роздвоєних. Пишучи кола,
ми наповнились цілим так, як місяця диск,
навіть у час ущербу чи в тиждень звороту до повні
—
аніхто вже не дасть нам вернути життя повноту,
крім самотнього власного виходу — на краєвид
безсонний.
* * *
Марина Цветаєва
Ну й химерує лжа життьова!
Правду мурує? 3 брехонь? — Овва!
Жили вузлами в'яжи — це й є
справжнє життя твоє.
Ніби в житі лежиш, дзвін, плин.
Все, небожителю, геть все — лжа!
Вже і за жимолоттю — сто жал
— Тим і радій! — Жаль.
Не жури мене, друже, і не кори
нам зачаровано душ став
отже, чоло в сон занури,
бо ж — нащо співав?
До білої книги твого німоття,
до глини воль твоїх спроквола
покірно схиляю улам чола,
бо ж долоня — життя.
КОРОТКІ БІОГРАФІЧНІ ВІДОМОСТІ ЖИТТЯ ВАСИЛЯ СТУСА
6.1.1938 — в сім'ї Семена Дем ' яновича та Їлини Яківни Стусів народилася четверта дитина- Василь.
1940 — зсела Рахнівки Вінницької області родина поета переїздить до м.Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки дістають роботу на одному з хімічних заводів міста.
1944-1954 — поет учився в середній школі №75 м. Сталіне.
1954-1959 — навчання в Сталінському педагогічному інституті по спеціальності "викладач української мови та літератури".
15. VIII-15.X. 1959 — вчителював у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.
ХІ.1959-ХІ.1961 — служба у лавах радянської армії.
7.XII.1961-16.1.1963 — викладач української мови та літератури середньої школи №23 м.Горлівки Донецької області.
15-23.III. 1963 — підземний плитовий шахти "Октябрьская" М.Донецька.
26.III.-26.X. 1963 — літературний редактор газети "Социалистический Донбасе" М.Донецька.
з 1.XI. 1963 — аспірант Інституту літератури АН УРСР ім. Т.Г.Шевченка з курсу "Теорія літератури". Поет переїжджає до Києва.
4.IX. 1965 — виступ протесту в київському кінотеатрі "Україна" з приводу репресій, які обрушились на українську інтелігенцію.
20.IX. 1965 — відрахований з аспірантури за "систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу", тобто за виступ у кінотеатрі "Україна".
28.IX.-23.XI. 1965 — робота в будівельній бригаді, а згодом і кочегаром Українського науково-дослідного інституту садівництва.
10.XII. 1965 — одруження з Валентиною Попелюх.
14.1.-1 .VI. 1966 — молодший, за два місяці — старший науковий співробітник Центрального державного історичного архіву УРСР. "Звільнений за власним бажанням — за безсовісними, здається, наполяганнями тов.Зубкова з інституту літератури" (Автобіографія В.Стуса від 23.7.1966р.).
з 17.IX. 1966 — до арешту — старший інженер відділу технічної інформації проектно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому —старший інженер проектно-технологічного об'єднання.
12.1.1972 — арешт поета.
7.IX. 1972 — суд, згідно вироку якого Василя Стуса засуджено до 5 років таборів та 3-х років заслання.
1972-11.1977 — ув'язнення в одному з мордовських таборів.
5.III. 1977 — поета етапом доставлено до місця заслання: сел.ім.Матросова Магаданської області.
6.ІІІ. 1977-ІІІ. 1979 — робота "учнем проходчика гірської підземної ділянки" та машиністом скрепера на рудні ім. Матросова об'єднання "Севервостокзолото".
1978 — поета прийнято до РЕ\-клубу.
VIII. 1979 — повернення до Києва після закінчення терміну заслання.
початок X. 1979 — вступ до Української Гельсинської групи.
7-Х. 1979 — за Стусом встановлено адміністративний нагляд.
22.X. 1979-11.1.1980 — робота формовщиком 11-го розряду ливарного цеху на заводі ім.Паризької комуни.
з 1 .II. 1980-до арешту — робота в цеху №5 українського промислового об'єднання "Укрвзуттєпром" фабрики взуття "Спорт" намазчиком затяжної кромки на конвейєрі.
14.У.1980 — другий арешт.
кінець ІХ. 1980 — суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув'язнення та п'яти років заслання.
з XI. 1980 — ВС-389/36 сел. Кучино Чусовського району Пермської області.
весна 1981 — останнє побачення з рідними.
1982-1983 — рік камери-одиночки.
в ніч з 3 на 4.ІХ. 1985 — смерть Василя Стуса в карцері ВС-389/36.
17-19.XI.1989 — перевезення на київську землю праху Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого.
в ніч з 22 на 23.11.1990 — спалення могили Василя Стуса у М.Києві.
18.III. 1990 — спалення могили Юрія Литвина у М.Києві.
L&M. 1999. 004001. [email protected]